[Мова оригіналу. Граматика та лексика збережені. Деякі принизливі характеристики виділені курсивом]

Із записок Лазаря Білінкаса, мешканця містечка Тальне, Уманського повіту, Київської губернії

[нині Черкаської обл. – прим.]

«…Взагалі участь єврейської молоді в Радянські адміністрації, починаючи з вищих посад і кінчаючи зовсім непринадною службою в міліціонерах, коштувала українському єврейству потоків крові, неймовірних страждань, сотень тисяч людських життів і тисяч знищених єврейських поселень…євреїв, що мали й до революції величезну масу безробітної молоді, як наслідок безправ’я. Революція та громадянська війна з її страшними погромами вигнала з сіл і містечок у міста. Знищення приватної торгівлі, припинення екстерництва, репетиторства, скорочення навчання в навчальних закладах, скорочення до мінімуму ремісничої праці збільшило цю армію безробітних до неймовірних розмірів. Отож не дивно, що вони жадібно накинулися на єдиний порятунок від голодної смерті – радянську службу. Некультурні, малоосвічені, безідейні, озлоблені й приголомшені пережитими погромними страхіттями в беззахисних глухих містечках і містах, коли на їхніх очах в жорстоких муках гинули їхні рідні й близькі, знищувалися їхні домашні вогнища, грабувалося їхнє віками накопичуване майно, вони, морально скалічені, прийшли на радянську службу прогодуватися й винагородити себе за завдані втрати, але й принесли з собою цілком природне почуття злості й невситиму жадобу помсти і заздрості навіть до своїх одновірців, які ще не постраждали. …І тепер зрозуміло, яке озлоблення викликала ця адміністрація в українському народі, який ненавидів її за її гріхи й за участь у ній євреїв. І зганяли свою лють на беззахисних і невинних євреях у страшних нелюдських погромах, коли вбивали поголівно всіх євреїв: дітей, жінок, старих. І всі повстання на Україні виникали під гаслами помсти євреям: «бий жидів-комуністів, рятуй Україну».

Рукопис зберігається в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського.

Цитується за джерелами: Л. Падун-Лук’янова. Лазар Білінкас, містечко Тальне, Уманський повіт, Київ. губ. Громадянська війна на Україні та євреї. Хроніка 2000. 1998. Випуск 21–22. С. 235–236.

Із праці В. Винниченка «Заповіт борцям за визволення», 1949 р.

«Так, С. Петлюру убив єврей Шварцбарт на вулиці Парижа. Слідство і суд Франції установили, що убивство було вчинене на грунті помсти єврея Шварцбарта за погроми єврейської раси на Україні малими отаманами, чинені під потуранням “Головного Отамана” Симона Петлюри. Французький суд на підставі всіх даних, які він мав, і докладного розгляду їх прийшов до висновку, що Шварцбарта треба виправдати, і дійсно виправдав його….

До мене звернулись адвокати Шварцбарта з пропозицією виступити на суді свідком проти Петлюри. Я заявив їм, що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта і головне на захист українського народу, себто і проти Шварцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але…не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина. А Шварцбарта я вважав за простого убийника-злочинця, а не терориста і месника за свою расу, як його виставляли адвокати. Вважав і вважаю тепер за такого, бо він не мав ніяких підстав так судити Петлюру, він не мав права брати на себе суд і кару над ним, це було просто убивство».

Цитування за джерелами: Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. Київ: Вид. т-во «Криниця», 1991. С. 52–53.

Із публіцистичного твору українського єврейського політичного діяча

Соломона Гольдельмана

«Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріяли до історії українсько-жидівських відносин за час революції», 1921 р.

«Дорогий друже!

Я знову на Вкраїні. Наш потяг вже скілька днів стоїть на ст. Чорний Острів. Хай назва тебе не лякає. Це проста маленька станція і жидівське містечко недалеко від Проскуріва.

Проскурів занятый українським військом і ... погрому при цьому не було. Заняв його запоріжський корпус, на чолі котрого стоїть полковник Сальський.

Людина серіозна й європейська. Знову підтверджується те, що я завше говорив: погроми робить не український народ, а злочинці-отамани, команданти, офіцерня і вся та сволота, що охоче завше приєднується до партизанщини й інсурґенщини і використовує їх для своїх темних цілей.

В запоріжському корпусі є частини погромні, що мають навіть таку „славу” з часів відступу, і всеж досить рішучої антипогромної волі полковника Сальського, щоб Проскурів на цей раз минула чаша сія.

А боялись там вступу Українців страшно. Большевики чудово використали перший погром. Жидівська молодь з кол, ворожих цілком большевикам, як сіоністи, наприклад, охоче поповняли собою большевицькі частини, що захищали Проскурів.

Бо для них це була національна самооборона: вони йшли не во імя соціялізму, чи наневисти до України, а для захисту своїх батьків і жінок, своїх сестер і дітей…

Большевики при цьому, згідно методу, що на війні всі засоби добрі, пішли на страшну провокацію: вони згодились на окремі жидівські загони, щоб цим підкреслити характер самооборони цих частин і тим заохочувати Жидів до вступу в червону армію. Впрочім, тих, що не йшли добровільно, вони мобілізували примусом, хапаючи без розбору всіх, а особливо й головне Жидів.

Ці окремі жидівські загони, які, між іншим, бються на фронті найбільш уперто, як і слідує чекати від національної самооборони, – що добре і разрахували наші „національні захисники” – большевики, викликають страшне обурення в українських козаках проти Жидів взагалі і можуть привести до нового погромного вибуху.

Чи багато треба, щоб викликати готовість активного антисемітизму і погромної росправи в солдатській українській масі?

Що уявляє собою пересічний козак?

Це селянин, що лише скілька десятків років тому визволився з під кріпацтва, де віками набіралась в ньому, його батьків і дідів, енергія вибуху проти панів і всих тих, хто коло пана стоїть і пана підтримує.

Цим паном був на селі Поляк, а в місті – Росіянин, бюрократ і поліцай, а посередником, маклером і пильним прислужником їх, а особливо першого був Жид-арендарь, шинкарь, прикажчик, маклер і лихварь.

Оскільки цього козака національно вже розагітовано, він знає трохи з українського історичного минулого – про козачі повстання проти панів-Ляхів і в звязку з цим про різні Жидів по містах і містечках, що робилися в час Хмельниччини, Гайдамаччини, Гонти.

Робилися на тих самих теренах, де він зараз б’ється, навіть у тих самих містах і містечках, де він зустрічається з большевицькими жидівськими загонами.

А як має вплинути на українських селян поява в їх селах большевицьких реквізіційних загонів на чолі з комісарчиками з містечкової жидівської молоді чи комісародержавіе знову з великою участю. жидівських півінтеліґентів, тих Жидів яких він ніколи при владі до того не бачив і це рахував завше за природне, …. і раптом той Жид командує від іменї ненависних чужинців, що грабують, реквізирують його хліб, його добро.

А ще поводження наших деклясованих інтелігентів, що раптом запанували, теж напевно досить нахабне.

Разом з тим помститься на нас наш соціальний склад, ті міжумочні антисоціальні заняття богатьох жидівських кол і славнозвісна жидівська національна кругова порука.

Чи хочемо того, чи не хочемо, а ми не можемо позбавитися чи виключити за межі свого народу, скажемо, тих жидівських панських прикажчиків, що за час гетьманства по дорученню панів-поміщиків в супроводі австрійських салдат, чи карного поліційного загону, вибивали з селян контрібуцію. Я сам особисто знаю такого Жида, навіть націоналістично і сіоністські настроєнцого, який . . .обурений на Українців за погроми.

Ніякий другий нарід такими елементами не турбувався би, бо у всіх є кляси експлоатуючі і експльоатовані, заняття чисті і брудні, продуктивні і антисоціяльні.

Не те з нами. Ми відповідаємо за ті, чи антисоціяльні елементи, чи занадто революційні, яких, може, у нас більше чим у других, за них ми відповідаємо колєгіяльио, цілим колективом, цілою нацією.

Бо для тих темних мас, поміж котрими ми мешкаємо, ми не є робітники, чи пани не ремісники чи крамарі, не чесні чи злодії, не гарні чи препогані, добрі чи злі, не соціялісти чи реакціонери – а лише Жиди.

І поки українські козаки й національні народні кола, всі ці члени селянських спілок, «Просвіт» по селах і містечках, та маса, що на неї спирається українська інтелігенція, не зустрінуться в роботі зі співучастю Жидів, не зустрінуться на практиці з симпатією жидівських партій і активних кол до українського відродження важко буде побороти історичне, антисемітизмом вигодоване, не-довірря до нас.

Це завдання мусимо ми, жидівські соціялісти, взяти на свої плечі..

Скільки енергії і боротьби покладено було з боку міністра по жидівських справах Красного, мене і частини українських соціял-демократів, щоб; запанувала в українських керуючих колах думка, що погромам треба і можно покласти кінець. Але мені здається, що справа вже приходить потрохи до такого стану, коли головна військова команда, а особливо Головний Отаман Петлюра, буде дійсно військовою владою, від котрої має залежати поводження нижчих командирів і армії, а не навпаки. До цього часу панувала безмежно отаманія в ріжноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої пляни, свої методи війни. І всі в цілому, за виключенням Січовиків, були погромні, цеб-то й небоєздатні в повному значінню цього слова. Ця залежність від настрою салдаччини й отаманщини сприяла тому, що головна команда не сміла виступити проти погромних настроїв війська, щоб остаточно, як їй здавалось, не загубити свого авторитету. Отже на нашій крові і нашій руїні тримався авторитет вищої військової влади. Явище, з котрим жидівська опінія ніколи не примириться, явище, яке довго не забудеться і принесе багато шкоди українській державності.

На цій бездіяльності Головної Команди і Петлюри, на цьому пасивному відношенню до погромів і базуються ті твердження в європейській пресі, що обвинувачують Петлюру в погромній співучасті.

Ці обвинувачення є безпідставні. Майбутній історик революції, який захоче обміркувати цю страшну кріваву добу не однобічно, найде безумовно і оправдуючі мотиви для тієї пасивности українських керманичів.

Він їх буде шукати в їхньому власному національному нещастю того часу, коли вони майже цілком втратили свою терріторію, коли їх власний нарід від них одвернувся і єдиною їх надією були рештки їхнього війська. І вони, може проти волі, з болем і жалем, мусіли заплющувати очі перед негативними сторінками цієї їх останньої слабкої надії – знову дістатися на свою, чужинцями окуповану терріторію, знову добути симпатії народніх верств, знову одержати можливість будувати свою національну державність».

Цитування за джерелами: Гольдельман С. «Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріяли до історії українсько-жидівських відносин за час революції». Відень: Жидівське видавництво “Гамойн” на Україні, 1921. С. 33–35.